із смерти квітки хтось вийшов у смеркання дівчини й коня ляком порожнього поля у очах випитого небом сурмача… Читати далі »
човни крізь дим тіла у сон глибокої квітки смерті у заплющених очах заснованих сухою летючою слиною ідолів далини які пестять павука блакиттю… Читати далі »
сон крилами з попелу у терпкості жіночої квітки розчиняє зів’ялі руки дитини оглухлої від шепотіння джерел… Читати далі »
спить у хлібі смерть провалюються орачі повільно в ниву де жито їхніх рук мене ще держить проти неба аби з грудей моїх розтятих темним плугом… Читати далі »
дим крови розмитих облич далечінню ховає пісню у матір яка з чорної корови вигонить ніч у поле пощербом тихого ляку який відчиняє мені очи… Читати далі »
сльоза породжує шаблю по той бік ганьби ледачої крови де сліпа криниця обмиває лице народу щоби темрява напилася з бандури… Читати далі »
тиха смерть квітки прочиняє двері у вечір обернення ікарового крила на плуг похиленістю орача ховаючого за склепленими повіками очей… Читати далі »
в усмішці руїна світла квіти флейти що гасне у дощах їх тіл коли ховають животи у чистих травах у гудіння полум’я з рота дитини зродженої… Читати далі »
проростання рук із землі з плачу світла що руками маленької баби сіє павуків у сонну дитину де блакитні риби неба п’ють очі Марії… Читати далі »
совиний плач копнув смеркання до білої кістки іншого ранку де краєвид осліпив своє зелене око і продирається у ляк дитини… Читати далі »
темрява голосить голістю дівчини дзеркальністю трьох зірок із темного рота води за порогом привертання руки до тремтіння її тіла… Читати далі »
досвітнє дівування води обертається на зозулю плачем двотільця що розпадається на того чиї сни перепливають коні і ту у чиєму імені сходить місяць… Читати далі »
червоні дими крови живлять сон орла на похиленій у зелень молитви голові Родогаста закляклим ляком чорного коня у чистому кроці якого орлиним клекотом квітують душі мертвих… Читати далі »
пісня копає криницю у дівочому тілі в якому опадають пелюстки калини проростанням заплющених очей сльозою в чекання на порубаного у полі де осліплая воля… Читати далі »
жалоби хід крізь звечорілі душі світанковим чвалом мертвих коней у безрух ока над полем світання смерти у кожній квітці перестиглістю погляду у якому холоне щабля… Читати далі »
лиш журавлині голоси того продовжать кого корогвою розіпне відчай над українським полем яке щоосені Бог тебе кличе самотнім журавлем… Читати далі »
старі баби хрестяться на веселку так дивно наближаючи пучки до тіла ніби садять у землю квіти… Читати далі »
присмерком мовчання Бога розвидняєшся калиновий краю з холоду журавлиних голосів полеглих які відлітаючи у вирай… Читати далі »
гасне квітка задивлена у мої очі темністю насінини де її діточна душа повертається до руки яка сіє нас в інше поле похилених вітром при… Читати далі »
у сутінках бандури шепоче безодня розростанням поля в смерті на розсвіті де у терпкості троянди кінського поту ніч пила втому з коневого ока… Читати далі »
із нерухомости ока з якого росте мовчання зозулі несе сльозу сопілка в ніч наближенням руїни мого обличчя… Читати далі »
розбуджена квітами почула шепіт молока у грудях лице рукавом затуливши забилася в корчах і полетіла птахом… Читати далі »
повільний плуг сльози на Божому лиці проростаючому розширеними очима у тишу поля де над житом їхніх темних молитов Ісус косу клепле у голосі зозулі… Читати далі »
в чиїх іще степах шукати тебе Мати холодним попелом сльози у моїх розширених очах по яких б’ють обірвані з бандури струни у голосінні тополь чиє коріння пригортає білі… Читати далі »
мій Боже хай замість крил ярмо вола і плуг хай в оці де холоне леміш сльози лиш чорнозему хмари… Читати далі »
орбітами чиїх невидимих польотів димуюче безоднею око дивиться на ріст твій поки я у душі арійця по цеглині зношу з тебе в діл… Читати далі »
вечір спинився у мальвах сипле білі дзвіночки у дійницю де на порозі повітки стомлений пастушок куняв із теплим окрайцем у долоні… Читати далі »
посіяно орачів у тугу степу виорану мечами де з ротів наповнених землею сходить житом пісень… Читати далі »
душа кривавиться корогвою у тиші Бога — моїй поезії сумній коли я доступаюся до нього тихим сподіванням про вічне тривання душі… Читати далі »
зірка над криницею гойдається гілка з якої пташка злетіла на шибці сльоза сльозину наздогнала… Читати далі »
українським небом зораним піснями у журавлинім вітрі босий йду за плугом а степ журою журавлиною сурм, що захлинулись кров’ю росте у душу… Читати далі »
із нічного голосіння у житах жорна сонця світлом білу муку сиплють на мої скроні… Читати далі »
коли замішана на холодному місячному борошні з нічної діжі росте тиша я чую як од вашого дотику сахнеться мій вірш коли витоками з старих дзвонів… Читати далі »
мертві коні козацьку долю оступили у полі де ворога не видно лиш холодний посвист криці у темряві і гупання об землю зітнутих голів… Читати далі »
з Руїни присмерком молитви без надії Тарасове лице я лиш сльоза на ньому залізна… Читати далі »
неділею дівчата вмиті чуючи у тілі Великодні дзвони сутеніючими голосами сповивають світло щоб у житах зволочених піснями… Читати далі »
цвьохкіт дідового батога синьою квіткою над возом за шпиці якого головами чіпляються квіти аж поки віз не спиниться у літ ранком що такий свіжий ніби хтось огірка… Читати далі »
душа холоне калиною у якій тьохкають ці ще теплі грудочки українського попелу де за обрієм плач… Читати далі »
із ячання журавлиних ший на синіх серпах вітру кров вечора трояндами гусне вже поночі п’є вечір із рук моїх самотність… Читати далі »
коли міністр Валуєв читав “Кобзар” через приціл шереги у сірих папахах простяглися аж за межі століття… Читати далі »
глянула ніби вода шелеснула в криниці іржання коня обсипалося пелюстками на подвір’я зашепотіли у пісні криваві джерела принишкла пташка на гілці… Читати далі »
браття моє по світу кривавими вітрами розметене чужинці сторожко обходять провалля твоїх роздертих одчаєм очей… Читати далі »
чуючи як тополіє бігла зустрічать з походу в поле де у порубаному вітрі корогви зів’яли билася об землю тілом… Читати далі »
падає сніг ширячи очі за темною шибою знов хтось сльозою безодню долив падає сніг… Читати далі »
у глибині ляку вирвати квітку моя душа билиною до вашої тулиться тугою цвіту кольору самоти яку не виспівати маковим цвітом… Читати далі »
мати сутінок мальвового цвіту як зозуліють квіти у вашому цвітінні де ви розтуляєте нічні пуп’янки дотиком тихого пензля… Читати далі »
із ока смерти у ваше око перелетіла зозуля без вітру похилилися всі квіти на Вкраїні як зайшов у Ярополчі гетьман за калину похилилися у долину голови козацькі на Дніпрі… Читати далі »
Господи стань коня напоїти чи ж є десь чистішеє поле чи ж є ще такая криниченька де плаче де шепче джерельно сестрою… Читати далі »
стоїть сон проти квітки задивився сон на квітку аж зацвів на сон квітка задивилася заснула… Читати далі »
ой леле сходиш місяцем не спіткнувся б кінь твій об мою сльозу лелечко мені щоб як лен той сходить ти до мене сходив… Читати далі »
мати побілили стіни донька квіти у біле сіє парубкові легше у чистім полі вмерти ніж торкнуться вітром погляду до неї діточно повіками закліпали пелюстки… Читати далі »
чи чуєш ти у ніщоті своїй і немочі якою тишею настояні твої церкви порожні до дна якої по стінах я зсуваюсь ламаючи нігті кривавлячи душу об німоту голосників… Читати далі »
лице в стерні навіть журавлі і ті мене покинули іще один листок опав з душі… Читати далі »
із пісні у небо місяць вийшов памороззю ляку у якому відрубані козацькі голови з широко застиглими очима сходять в небо із Сули у червоних димах крові… Читати далі »
заки ту кошульку білу вдалині на обрії для нього пряли білі гуси кривавим крижмом пісні сповила його доля щоб зашклилося його сльозою те вікно у нашій… Читати далі »
хитається небо від журавлиних крил у моїх склеплених очах де на стерні гаснуть сироти чиї полотняні торби повні сліз… Читати далі »
…— 7 — 6 — 5 — 4 — 3 — 2 — 1- 0 + 1 + 2 + 3 + 4 + 5 + 6 + 7…… Читати далі »
хита вітер колиску на калині білить мати душу піснею похилилась над колискою вилетіло з неї солов’ятко в пісню… Читати далі »
повернувся той що ходив криницю копать а вже з рота першого червоною калиною витекло другий до своєї відрубаної голови дотягтись не може… Читати далі »
провалюється сонце назавжди у церкві вечора туляться сироти одне до одного очі заплющені роти розчинені широко та голосів нема… Читати далі »
із осмерклих пагорбів ляку маленький хлопчик і дівчинка злітають над калиновим кущем то дівчинка підскочить вгору… Читати далі »
жоден із поетів світу криваву корогву душі на таку високу гору ще не зносив наче до розгойданого дзвона… Читати далі »
запалося сонце гірко скрикнув птах наче впала іржава сльоза янгола а спів все ближче… Читати далі »
гей сонця золота бандура тихне з долонь осінніх України сотаються за обрій журавлі то Мати з вічністю говорять… Читати далі »
сльози колючим інеєм на пізніх квітах над якими щось болісно бринить в прозорості холодній де сонце кволо осміхається… Читати далі »
над отарами смутку полинові крила склались у згірклу мить коли порожніми стають всі вірші у очах що ширяться сльози ані мачини… Читати далі »
душа заскочена місячним болем нічних доріг які стеляться у широко розчинені майже застиглі очі ніхто ніхто не збудить темних зпоночілих сіл… Читати далі »
ніч поклала на село чорну світу без однісінької діри зірки темно бо сирітка місяць здвоєний сльозою… Читати далі »
одцвіли на плоті голівок дитячих горнята біля вікон смеркнуть мальви сиротами яких не пустили до хати дідова люлька сичить на матиолу… Читати далі »
не так важко воликам у тому плузі як тії дрібні сльози у борозні переступати поки пугач згуками холодними місяць вичаклує з-за гори… Читати далі »
Із диму голосів що назад вернувся у комин висоталися коровайниці мовчки душу оступили наче жар із печі вигорнули слова з неї… Читати далі »
голос цвіркуна всохлою сльозою у очах які вже ширші поля квіти все почули стали коло вікон квітка-птах сказала квітці-Ганні… Читати далі »
обнялися двоє у одній сльозі брав він низом голосила земля у зціплених ротах предків як вела вона горою неба вищало понад біль… Читати далі »
до кухвайки й кирзових чобіт притулився соняшник й заплакав квіти в хаті коло неї люди за порогом… Читати далі »
то заголосить дівчина з тополі то у чорних димах ночі шабельною іскрою згасне сльоза то брязне не рима — кайдани… Читати далі »
через мої застиглі широко очі з присмеркової душі поля таку тишу до села несе череда що боїться повіками кліпнуть… Читати далі »
що осінь то журавлині голоси у матерів де од краю неба і до краю ходив орач за плугом тай сам посіявся у поле щоб піснею зійшло й кривавою сльозою… Читати далі »
знов повела її сльоза вже й село за туманами шарудять у вухах голоси людські мов оті лепістки… Читати далі »
спалахувало у присмерку очей старих греків мерехтіння сивого кристалу солі який засвітився ще тоді коли не було ще ні русявого пелазга ні грека… Читати далі »
спіткнулася об чужий погляд і довго наче у страшному сні на шлях повільно падала сулійка — дядино дядьку відро таке важке я хтіла… Читати далі »
скажіте тату а що то “хрущі над вишнями гудуть” не скажеш ось виростеш і в тихе надвечір’я ступить кінь твій… Читати далі »
западе сонце за верхи могил відрубаною головою Мамая з широко зупиненими очима у яких поранений козацький кінь… Читати далі »
холодне чоло матері геть вистудило хату — де ви мамо? над полем що таке рівне як тільки у снах буває летить вона з в’язанкою соломи на плечах… Читати далі »
голоси женців скосив вітер аж сам кров’ю скипів зойком обірваної струни за обрієм гасне у німоті зозулі… Читати далі »
сльоза перемила коріння пісень у яких димують кров’ю криниці смеркне пісня полишена в полі коли вже й писати то тілько Тарасовою сльозою… Читати далі »
наче знов заспівало село наче матір всім сиротам на Вкраїні віднайшов читав “Марусю” так і плакав знов… Читати далі »
… Читати далі »
піднято списами важкі повіки ночі яка чорною слиною промиває очі синам темряви у колисках гойдають голосіння матері падають сини світла у ячання зранених… Читати далі »
у твоєму голосі обсипається іній ячання коня припну до твого суму що синім деревом росте з криниці коли з її стогону розвидняєшся… Читати далі »
цілу ніч село слухало солов’їв ясна солов’їна кров лилася людям в жили цілий день солов’ї слухали як співає село важка селянська кров пташині гнізда гріла… Читати далі »
далиною перемиті голоси білить сонце полотно пісня душу за горою ніч стоїть… Читати далі »
у паморозі крови похилилися чуби козацькії в долину з щонайменшої козацької могили що її насипано шапками … Читати далі »
не шукаю свою душу в краєвиді тай він у пісні нічого не просить щоб не захлинутися жалем вигойдуються списи із-за гори — ще війська… Читати далі »
щоб жайвір слова у просині розтав щоб не боліло зозулею щоб як заголосить журавлями далина у журавлиній борозні зійшло мовчанням… Читати далі »
хто пішов із двору кого винесли і вже ніхто не приходить та все частіше прилітають уночі… Читати далі »
попри зсуканий з місячного світла голос мулли який подорожує передсмертний стогін ягняти попри переддощову млость тіла султанської доньки… Читати далі »
весна відтає бабин погляд а запах вологої стріхи взяв бабу за руку й у такі роки далекії завів… Читати далі »
з нічної січи спогад світить у вічній темряві шаблі козацькі — розчерком Тарасового пера… Читати далі »
на дні шкатулки — дружини Чічікова (а звінчав їх А.Бєлий) великий стиліст Набоков лоскоче засушеною у слині Фройда фіалкою… Читати далі »
як впоратись з душею в дощ з твердою голістю грудей в зеленім мокрім листі вишні яка рукавом затулившись цвіте білим… Читати далі »
дві схрещені шаблі Знаком Сонця на маківці церкви росте далина з розчинених козацьких ротів з дитячих — барвінок… Читати далі »
око під повіком пудиться як тіло під рядном землистим пагоном без сльози росте у темряву тіл так сплетених… Читати далі »
виніс батько сідло мати шаблю од сестриної сльози свічка засвітилась що при ній осідлано коня… Читати далі »
брав булаву до рук як тую дитину чия мати держить свічку вже в руках холодних та ще бачить хто її дитя бере на руки порохами голову посипали діди… Читати далі »
у голосі зозулі сонце у солов’їнім місяць хто викопав криницю у твоїм зітханні чий кінь догрібся копитом до кореня калини… Читати далі »
Від селян Білогорілки (Біловодки) як за гору сонце впало до криниці волоком тягли тіла з принишклих хат як і було де у темному вікні чиєсь обличчя… Читати далі »
знов хата каже на тобі вікно в нім поле в небо й стежка може хтось колись прийде… Читати далі »
сльозою вимивав із порожніх очних ям мертвих солов’їв ладнав струни на шабельний брязкіт і силу мертвих кликав до живих… Читати далі »
заголосило у криницях а як одвернулись панотець всипав хрещений пороху із порошниці синові у купіль… Читати далі »
як вродило мертвими сичами у веснянім вітрі коли вийшов із берегів Дніпро дорогу перелити1 гей злетіли з нього козацькії чайки… Читати далі »
вустами з попелу п’ють слова мої з ваших слідів що хату теслі оступили на ваших чолах де калини цвіт схолов… Читати далі »
гей пани-брати винесли з недолі коні вас та ще у більшій стали гей отамане кошовий пашо двохбунчужний… Читати далі »
свіжіша ранку пазухи свіжість де двойко білих ягнят злякано туляться одне до одного до рук не даються… Читати далі »
яка прозорість — осінь крізь світи і далина сльози розквітла і Сонця світло шабельне… Читати далі »
хто це придумав убивати на розсвіті лицем до сонця поставив чоловіка коло ями з якої темрява росте… Читати далі »
важча від козацької кулі холола сльоза на мертвім лиці поета а в іншого сохло чорнило на партквиткові а з сторінок школяриків сльота чорнильна… Читати далі »
бо чую як на плівку яку уважно десь вивчать намотується тиша хіба що брязне ніж… Читати далі »
й нараз відчув — не сам у хаті як янгол пішов з хати почув як брязнули остроги… Читати далі »
шепіт дощу на схололім лиці де збирає осінь сльози у темні вирви над якими тулять душу до безвіку журавлі вертається слово потопельника назад… Читати далі »
із-за руїн червоного цегляного що обвалюється в душу муру який щось од когось колись ніби ховав цвітом вишні… Читати далі »
Господи і Ти у людському нетривкому тілі смертельну знав тоску — Отче коли Твоя воля… Читати далі »
місяць яблука пасе у пазуху ховає дівці труться двойко одне в одне холоду у сльози випозичають… Читати далі »
натовп рухався-стояв у наростанні-обдиранні з кров’ю байдужими поглядами полуди з облич що більш рухався то більш стояв… Читати далі »
всі горнята позбирала мати коло печі а діти розкидано квітка диму з люльки лучить роки з далиною… Читати далі »
Божічку знов весна і запах мокрої стріхи одчиняє душу із прадалини краплина пада з стріхи то розтає мій смуток… Читати далі »
гиржавіє люд від поту втомленого металу ані мачини голосу з жодної зорі і чує для свою шию зламаним стеблом на якому квітка розплющує око… Читати далі »
по дощі приходить Божа Мати пити воду із квіток по дощі її вустами у людські обличчя диха ніч… Читати далі »
як у поле проситься душа! свист коси протягом із вічності виносить душу кожної житини що до Господа лелече кліпаючи очками… Читати далі »
янголовє крило висушило сльозу на щоці як із життя виходив у вірш де озвучено Боже мовчання виходив із вірша в життя… Читати далі »
кінь передніми і задніми у тузі що із неї інеєм на шаблю диха місяць як на лана лягло сонце пучками торкнувся струн що шабельного леза… Читати далі »
печалі в очах вистачило б засвітити найсумнїшу зірку нічні вікна о третіх півнях… Читати далі »
дитячі погляди вмили лице сльоза стареча важкою насіниною бринить де на краю чужого зла квітка вигойдує смуток чим може скривдив прости брате… Читати далі »
батьковеє слово хлібом на покутті материне квіткою з молитви коло зброї на лаві діти та янголи тихі доля в пісні випозичила очі… Читати далі »
й зоря у крові коріння сліз вже не болить і око — квітка без стебла воротами у безодню… Читати далі »
втома перелітання з квітки у квітку тілом до далини тулиться красу жне і сон твій тихий та гожий… Читати далі »
приснилося що сонце вже на прузі вечірня тихість аж до зір росте із кожної зорі на мене дивиться хтось… Читати далі »
ніч кринична понад лад шамотить корба час од часу скрикуючи пораненою гускою поки відро не вдариться об воду… Читати далі »
бряжчать холоднії ключі в козацьких горлах клекочуть у голосі шаблями а з поля-пісні гострі постаті вросли у сідла… Читати далі »
гойдається дитя козаче як в теплім вітрі квітка а вода у глечику щоб не розхлюпать коло грудей козацьких упиває серце… Читати далі »
похилився вечір над водою дві рибі випливли з його очей пливуть вже не в моїй сльозі де місяць сіті білії ховає… Читати далі »
а рано така свіжість ніби Господь уперше дихнув на глину а Його заборона одтулила од вічности запинало жінки віддають “добридень” свій… Читати далі »
заходить сонце така тиша впала ніби зоря у криницю задивилась квіти води тікають квітів тіла… Читати далі »
завеликий я для свого часу невпізнаний прийшов невпізнаний піду малий хай зовсім… Читати далі »
“Титанік” тоне в оці дитини останнього видиху крижані квіти вже по очі вода і раптом ніби порятунок — зміна кадру… Читати далі »
риплять чумацькі мажі чи то волове око повертається в орбіті женучи сльозу в кут щоби Платон у журавлиному плачі почув… Читати далі »
то сльози наших бранців вертаються на нашу землю як з Богом ми говоримо нашими піснями Він чує… Читати далі »
Господи спогадай як я на горі врівень з дзвіницями молився Тобі коло Видубецького щоби сподобив мене стояти на службі Твоїй… Читати далі »
на станції метро у синьому листку білі підсніжники з якої весни ви? з тої… Читати далі »
ніч процідила тишу на дні якої лише цвіркун шкребеться у душу сухої квітки що її синє світло заховалося у вологому оці… Читати далі »
кує зозуля то душа Пречистої свій голос до Господа подає а він їй Райдугою одказує… Читати далі »
Було і це вже усе на світі вже було уже сім літ як дав я людям “Сваргу” й ні слова ні пів слова… Читати далі »
Заступила та чорная хмара… три доби без упину спивало поле кров на ранок знов у полі… Читати далі »
Що більше легенда чи дійсність? до Божих дверей ще обом не близько то коло Дорошенкових б’є копитом кінь отамана Сірка… Читати далі »
Твори