човни крізь дим тіла
у сон глибокої квітки смерті у заплющених очах
заснованих сухою летючою слиною ідолів далини
які пестять павука блакиттю
у прозорих долонях старих жінок
що надимають щоки вслід павутинню свого літа
у якому у білих сорочках летять на захід сонця діди
де простір вже розсотує світлого птаха
сльозою вимивав із порожніх очних ям мертвих солов’їв ладнав струни на шабельний брязкіт і силу мертвих кликав до живих…
Читати далі »
Із диму голосів що назад вернувся у комин висоталися коровайниці мовчки душу оступили наче жар із печі вигорнули слова з неї…
Читати далі »
з Руїни присмерком молитви без надії Тарасове лице я лиш сльоза на ньому залізна…
Читати далі »
знов хата каже на тобі вікно в нім поле в небо й стежка може хтось колись прийде…
Читати далі »
душа кривавиться корогвою у тиші Бога — моїй поезії сумній коли я доступаюся до нього тихим сподіванням про вічне тривання душі…
Читати далі »