Валерій Ілля

Старе як світ

око під повіком
пудиться як тіло під рядном землистим
пагоном без сльози росте у темряву тіл
так сплетених
що між ними й пелюстці нема місця
не відає вода чи п’ють її чи п’є вона
змішалась кров й червоно реве туром
як перестигле яблуко від корінця
враз відпадають губи волого схлипом води
у веснянім яру
і сходить біле тісто знов із діжі нічної
у місячному світлі важкими рибами
стріпнуться біло стегна
і груди важко випорснуть з руки
згадавши ті часи коли ще крилами були
і знов як від початку світу
руками що їм барвінкову прохолоду ранку
нести не сила
ліпляться тіла з гарячої глини
яка пручається м’яко
та раптом ще у сиру сопілку тіла
дихнула далина
і здобулась сопілка на сльозу
й не зчулися як місяцем він став
вона зорею

1988

Залиште коментар

Увага! Коментарі призначені для відгуку про твір, та його обговорення і дозволені лише українською мовою. Відгуки на інших мовах, а також без змісту, або зі змістом, який не стосується твору, з використанням ненормативної лексики, з великою кількістю смайлів та помилок, з необґрунтованою критикою будуть видалятися.

Cackle