я йтиму цим шляхом вкотре, —
та то вже буде не він.
То буде його продовження.
Серце, що прагне змін,
завважить в гіллі осокорів
першу жовтизну ясну.
Отак все скінчилося скоро!
А ми ще святкуєм весну.
П’ємо ще за неї по повній,
ще страви підносим, — а ба:
покрали цигани в нас коней,
підкралась тихенько журба.
Чого нам журитись? Що швидко
минулося все? Що заснем?
Так збіжжя у борозну никне,
щоб грянуть зеленим вогнем
вітальну, вітальну, вітальну
ще дуже далекому травню…
Отож догорімо і ми,
щоб травнем несамовитим,
неначе крізь кригу, вломитись
у світ цей… навіщось …людьми.