Коли йдеш по житті,
як долаєш ворожі редути,
і нема таких крапель,
щоб зужити й про все забути;
коли пахне залізом
і сіється дощ кислотний,
і шкіриться світ —
агресивний, темний, голодний, —
ну, кому пожалієшся,
хто тебе слухати стане?
І тоді-то ти в сіті
заманюєш слово кохане,
слово — голубку,
від Бога поштову листівку,
влещаєш і виснеш на нім,
як продажна дівка.
Ось так порятуєшся,
хоч наковтаєшся твані.
Спочинеш на суші.
І знову — нормальна пані.
Галина Паламарчук
Коли йдеш по житті
Залиште коментар
Увага! Коментарі призначені лише для відгуків про твір та його обговорення і дозволені виключно українською мовою. Відгуки іншими мовами, без змісту, з використанням ненормативної лексики, з великою кількістю смайлів та помилок, а також з необґрунтованою критикою будуть видалятися.
Cackle
Літо відчувається на дотик. Літо, наче трави, розгортай. Персика дві вогкі половинки Зрошують суху твою гортань…
Читати далі »
Бабине літо — тінь літа, тінь. Ти йдеш, легка, і шапка волосся жовтого — тінь літа, тінь. Вуста, як і навесні, гарні і смутні…
Читати далі »
Грузьке болото вхопило ноги, тягар важкий. І денно, й нощно, і до знемоги, хоч вовком вий…
Читати далі »
Короткі дні, а ночі такі вовчі, такі тхорячі і такі нудні, вони ще листопадні, підготовчі…
Читати далі »
Завершився цикл. Тепер спочинь. Скинь із себе це лахміття, скинь. Білим снігом остуди гарячку літніх марень, спогадів, болінь…
Читати далі »