(Самоіронія)

Такі сухі над Києвом дощі,
аж горло перехоплює, мов зашморг,
бажання заридать бодай в душі…
Та я нізащо не повім: “Заплачмо”.
Ні, не тому, що сльози аж ніяк
не змінять нас у цьому варовинні, —
лишень тому, що сумніву змія
сичить мені: “Полиш, хіба ж ти винен?”
Шовковиться татарським канчуком,
смугуючи сумління все брутальніш…
Така марудь — од серця до Чукотки
відсвистувати знаки запитальні!
Я винен!
Я!
Бо небо не підпер,
не взяв її, споганьблену, на руки,
не затулив од лиха…
Що ж тепер
оплакувати?
Невідплатні муки?!
Ми ж так позвикли мучитись усі,
що в жодні муки й смертонька не вірить.
Та й що та розкіш? Ниньки у душі
реве звірота, а не квилить ліра…
Тому й не плачу — мовчкома кричу,
щоб не ридати в запашні букети…
Кому там знов запраглося дощу?!
Гайда в Ірпінь!
Записуйся в поети.