Петрові Перебийносу
Вона йому тремтіла, як сльоза,
і так прозоро заглядала в очі!
Він ніби їй нічого не сказав,
але ж насправді плакав серед ночі?
Вона йому навшпиньки — зачекай!
Аж руки заломила від нестями.
А він пишався, ніби Іван-чай,
і мовчкома всміхався пелюстками.
Вона йому все листя віддала,
вона його чекала і прощала…
А він собі поволі віддалявсь
із ночі в ніч, минаючи причали.
Такий літун — у морі нічкував!
Така русалка долю виглядала!
А він їй так нічо’ й не відказав
з усього, що йому заповідала.
Лиш зорі знають відстані секрет
і знає риба лиш де море глибше…
Але зустрівся їй старий поет,
який ночами білі вірші пише.
Він взяв її за руку і — повів
аж наш літун сховався поза хмари.
Поет ніколи не кохав повій,
отож — нарешті — сподобився пари!
Вербиченька — бо це була вона —
ішла несміло, їй щеміло тіло…
Ще десь далеко мріяла весна,
але радіти вже тепер хотілось.
…Так само, як ви не одвернетесь байдуже од скривдженої долею людини, так і я не можу спокійно дивитись на понівечену деревину…
Читати далі »
Любов Господня, мов небесний гай — У ньому стільки див нараз пізнаєш, Коли сягнеш за тайни виднокрай, Аби збагнути: меж Любов не знає…
Читати далі »
Коли перший промінь тонесеньким пальчиком торкнувся темної криги неба, він зовсім не був певний, що весь оцей задубілий огром так хутко розтане…
Читати далі »
Засурмлять електрички в Києві золотоглавім, витрушуючи на всі боки геніїв нових, а я собі стану на вершечку хисткого полум’я любові твоєї, Біла Церкво моя…
Читати далі »
Столом і колискою відгородився поет од зет-опромінення родинним щастям; за спиною…
Читати далі »