Віктор Грабовський

Балада кохання

Петрові Перебийносу

Вона йому тремтіла, як сльоза,
і так прозоро заглядала в очі!
Він ніби їй нічого не сказав,
але ж насправді плакав серед ночі?
Вона йому навшпиньки — зачекай!
Аж руки заломила від нестями.
А він пишався, ніби Іван-чай,
і мовчкома всміхався пелюстками.
Вона йому все листя віддала,
вона його чекала і прощала…
А він собі поволі віддалявсь
із ночі в ніч, минаючи причали.
Такий літун — у морі нічкував!
Така русалка долю виглядала!
А він їй так нічо’ й не відказав
з усього, що йому заповідала.
Лиш зорі знають відстані секрет
і знає риба лиш де море глибше…
Але зустрівся їй старий поет,
який ночами білі вірші пише.
Він взяв її за руку і — повів
аж наш літун сховався поза хмари.
Поет ніколи не кохав повій,
отож — нарешті — сподобився пари!
Вербиченька — бо це була вона —
ішла несміло, їй щеміло тіло…
Ще десь далеко мріяла весна,
але радіти вже тепер хотілось.

Залиште коментар

Увага! Коментарі призначені для відгуку про твір, та його обговорення і дозволені лише українською мовою. Відгуки на інших мовах, а також без змісту, або зі змістом, який не стосується твору, з використанням ненормативної лексики, з великою кількістю смайлів та помилок, з необґрунтованою критикою будуть видалятися.

Cackle

Інші твори автора

Інші твори в розділі «Віктор Грабовський»