Віктор Грабовський

Біла Церква

Сьогодні я відмовляю славі,
та й взагалі —
з усіма жінками на “Ви”…

Засурмлять електрички в Києві золотоглавім,
витрушуючи на всі боки геніїв нових,
а я собі стану на вершечку хисткого полум’я
любові твоєї, Біла Церкво моя,
і не ждатиму, ні, офіційного полудня —
босоногим світанком
так і залишуся тихо стоять.
А коли комсомольці шинного й студенти
сільгоспінституту,
а коли піонери і вчительство
обступлять мене, мов Ілька,
що гроші у шапці носить,
умовляючи взутись,
бо Рось, мовляв, тепер замілка,
шкарпетки тільки й замочиш, —
я скажу їм: стоятиму, як стою,
бо ж не репетую, а мовчки —
губами самими — виповідаю любов непоступну свою,
цілуючи теплий окраєць порога
батьківського.
Ти ж, Біла Церкво, мов та житня крумка,
що годує світи, а сама й не кумка.
Любов’ю твоєю живі океани!
Бо що те безмежжя, як Росі не стане?!
То ж чи можу не відмовити дурисвітці-славі,
вдивляючись в очі твої нелукаві?
Вдивляючись в очі твої правдиві,
що їх не заткала ще доля димом,
і сподіваюсь таки на краще,
на щось годяще, на щось путяще,
аж сам собі здаюся дитиною,
що за мамою скучила.

Залиште коментар

Увага! Коментарі призначені для відгуку про твір, та його обговорення і дозволені лише українською мовою. Відгуки на інших мовах, а також без змісту, або зі змістом, який не стосується твору, з використанням ненормативної лексики, з великою кількістю смайлів та помилок, з необґрунтованою критикою будуть видалятися.

Cackle

Інші твори автора

Інші твори в розділі «Віктор Грабовський»