З коробки простору час витрушує старі предмети
і наповнює її новими. Там, де я ходжу, сиджу, лежу — ще
тепло від попередників, ще не влігся рух повітря за ними,
ще їхні запахи слабо непокоять мене.
Тут, де зараз займаю місце я, скільки вже тіл живих
рухалося, любилося, молилося, помирало —
жіночих, чоловічих, дитячих!
Їх давно витрусив з коробки простору час.
Ось він придивляється до мене.
Скептично дивиться, треба сказати.