Відколи світ цей,
сотні сотень літ
людська молитва пророста до неба,
хоч дорости не годна…
(Є зими люті і на молитви —
жеруть морози їх і трощать бурі).
Моя ж молитва —
се мої ліси,
правічні й вічні, мов саме буття.
Вона росте і доростає сонця,
щоби Природі скласти пошанівок,
а заодно — допомогти людині.
(Пожежі не страшні так, як захланність!)

…А все ж ростуть,
гудуть мої дуби!
Не вимерли —
ярять мої діброви.