А що ж верба сказала нам тоді?
Що вже повік в нев’янучій воді
відбились наші душі нелукаві?
Що, скільки б ми світами не блукали,
прийдем до неї, у старечі сни,
щоб знову сонця рибку із весни
голубити і оком, і словами…
Та чи навік залишаться між нами
той ранній вечір, і росинка та,
що грала сміхом на твоїх вустах,
і ті палючі, шорошкі обійми,
що впали на рамена крильми білими?!
Не розгубити б їх, не розміняти…
Вони ж бо нас учитимуть
літати…