Варто подумати над пережитим —
нитками білими перешитим.
Бо всього не згадати, не відзітхати…
Ось так, самотиною, вижухла хата!
А їй би жменьку сусідок.
А їй би клопотів — клопотеньків, —
білявих співучих діток,
не змислених, а збитошних,
дітвацьки діточих, як перемитих!
А їй би пісні материнської, привітної,
а їй би крил квітучих по-під вікнами!
Отож і жде, чекає на сиріток —
для цього хаті треба довго жити.