Усе життя, по суті, безглузде,
як стара поштова картка:
перон, дівчинка з мамою, поїзд, що відходить.
Ще трохи станції і на другому плані —
Сірі нудні будівлі.
Усе це силкується себе осмислити
і хоче сподобатись, коли поштівку
знічев’я беруть до рук.
Та за хвилю вона знову опиниться
серед старого мотлоху,
щоб терпляче і вочевидь безнадійно
дожидатися ще одного щасливого шансу…
Літо відчувається на дотик. Літо, наче трави, розгортай. Персика дві вогкі половинки Зрошують суху твою гортань…
Читати далі »
Коли йдеш по житті, як долаєш ворожі редути, і нема таких крапель, щоб зужити й про все забути…
Читати далі »
Бабине літо — тінь літа, тінь. Ти йдеш, легка, і шапка волосся жовтого — тінь літа, тінь. Вуста, як і навесні, гарні і смутні…
Читати далі »
Грузьке болото вхопило ноги, тягар важкий. І денно, й нощно, і до знемоги, хоч вовком вий…
Читати далі »
Короткі дні, а ночі такі вовчі, такі тхорячі і такі нудні, вони ще листопадні, підготовчі…
Читати далі »