Хай буде так, як вже є. Краще годі й придумати.
(Постукаю по дереву).
Кому це там страшно?
Мені б та ваші клопоти, шановний.
(Постукаю по дереву).
Ах, ви лиш погляньте, яку чудесну
жовтогарячу квітку небо собі приміряє!
Хоч би пелюстки не осипались…
(Постукаю по дереву).
Треба жить, як усі, — просто.
Ото я йду собі та йду — і город іде за мною;
що побачу — на папір спишу.
Спробуй не видай, коли там усе правильно.
Честь праці!
Я — король пунктуації.
Вже вкотре хочу постукати по дереву,
а його катма…
Лиш сонце котить собі за обрій —
погибоша яко обри?!
А я ж казав, а я ж писав: хай буде так, як уже є.
Хто краще придумає?!
Не послухали…
Дайте ж дерево, гіроди, хай постукаю!