І

Ці зорі, що знагла минають,
що світло із Всесвіту п’ють, —
знають нас чи не знають?
А може — не впізнають?!

ІІ

Знебарвлені безмежні вуса
пру
сака закинув хтось
на вулик сього тижня.
Минув
кутасте коло мрій
не меткий метелик біля газової лампи,
але ширяння дух.
Мене ще до-о-овго не прокине
ця несподійна музика
така — пробач — тремка
немов долоня на губах.

ІІІ

Що за ненатлівка скупа?!
Ген — коридором грудня —
мов гнаний чотовий УПА,
я лиш до Тебе і доб’юсь,
щоб тужно цмулити свій вус
до дна
псевдосонету будня.
Та клятий пан прусак, як стій,
закинув свій постіл
на київський вельможний стіл
і, знай, — святкує дурня…
Мо’, здохне
до полудня?!

P.S.

У світі, спраглому новин,
що занедбав окрайця,
я — беркут сивих верховин,
надрочений на зайця.
Допоки він не перестав
шукать себе — о, люди! —
я — заарканений мустанг
у прерії облуди.
В передчутті “подальших змін”,
що вже звелись, мов привид,
я — загарпунений дельфін
в ревучім морі кривди.