1.
Хлопець чується в силі,
чується!
І шукає мати сина,
де ночує?
Гей, шукає сонце місяця,
гей, шукає!
Тільки син не має місця
і не кається…
Тільки син блукає хмарами —
карими,
тільки снить примарою —
карою.
Тільки що йому сльози
неньчині…
Бідну б’ють її морози,
ще й тоненькі.
А ти ж, ненько, сивієш,
ой, сивієш.
Та хвалишся силою
синовою.

2
Спи, засни, мій сину,
гой-да-ша.
Відпочинь, дитино,
гой-да-ша.
Завтра вранці встати,
гой-да-ша.
Не покличе тато…
гой-да-ша.
Лиш покличе ненька,
гой-да-ша,
та й сина раненько,
гой-да-ша.
Вставай, вставай, сину,
гой-да-ша.
Прокинься, дитино,
-ша-
бо ж сонця не спиню,
гой-да-

3
Мати день замісила на сонці і смутку,
щоби син у дорогу мав домашнього.
Втамувала від нього розпач і муку —
най би лиш смачно…
Мала зілля блакиті,
любисткове листя —
все поклала,
щастило б синові.
– Бережися, хлопчику, лиса
червоного —
не злото-синього.
Мати завше вигадує
(правда ж?)
страхи в дорозі…
(Ой, згадається та порада,
як заболять нозі…)
Вечір — шулікою.
Сонечко щезло…
Син спинився: - Мо’, того?
Серце — щемом.
Моторошно.
Ніч прийшла —
баба-яга,
забрала силу.
“Нащо, хлопче, твоя нога
сюди ступила?” —
“Ой, бодай ви, моя ненько,
так добре спали,
що ви мене молодого
в дорогу післали…”