І
Зима знялася битими вітрами
і впала криком посеред степів…
Чого ж ятришся, згубо моя, рано?
Чи лікувати я тебе не вмів?
Чи не благав я довгими ночами,
аби ти щезла з серця назавжди?
Мої слова, немов сліпі прочани,
брели у безвість,
а вертав лиш дим.
Чи не жадав я забуття такого,
яке б — навік,
яке б мені — труну!
Але пекельний біль, —
о вічність кола! —
викраював мене з німого сну.
І мушу йти…
Брести!
Ятріти правдою —
крізь рев юрби
та безшелесність піль.
Аби життя
не обернулось
зрадою —
лиш вічний бій
і вічний біль.

ІІ
Серце дитячим м’ячиком
скаче крутою стежкою.
І плаче зелена ящірка,
над сірою плаче течкою.
(Ніхто не чув і не бачив,
як то ящірка плаче.
Ніхто не бачив,
як вона плаче…)
Сльозинок терпкі перлини
Ставали нараз візерунками,
і зацвітали малиново,
і просто —
до рук мені.
А я розкладав на папері
ті візерунки дивні…
І обростали нервами
строфи і рими.
І течка вагітніла казкою,
лежала в чеканні
лячнім…
І мерехтіла ласка
сльозами зеленої ящірки.
А серце
дитячим м’ячиком
стрибало крутою стежкою.

ІІІ
Не слово банальне, а думка…
І ладен би я на муки
віддати її та серце,
в якому зачата.
У мене воно не камінь,
не грудка рудого намулу,
а мов осонцений вулик,
що дужо гуде під руками,
воно — мов духмяний вулик,
освячений роками.
І десь за кремінням ребер
некришталевим дзвоном
скликає воно до себе,
кличе на раду
до себе
думки, що клекочуть червоно!
І ось в неприступні гори
ідуть до святого вулика
ті, що й кару на горло
(кулю!)
гордо стрічають,
мов шельму…
Ідуть до серця,
що схоже
на вістря меча
і на кельму.