Слово було споконвіку.
Дозріваючи ген на
узвишші Безміру,
воно квітло, як усе під Сонцем,
аби вродити.
І вдалося не тільки пагінням, корінням,
а вдалося ще й маминою хлібиною,
котру ми здавна звемо так просто — Земля.
Слово було споконвіку.
Так,
було споконвіку!
І духмяніти йому аж доти,
допоки діти наші
не розучаться любити
його чорну шкуринку
під ногами.
Вона йому тремтіла, як сльоза, і так прозоро заглядала в очі! Він ніби їй нічого не сказав, але ж насправді плакав серед ночі…
Читати далі »
…Так само, як ви не одвернетесь байдуже од скривдженої долею людини, так і я не можу спокійно дивитись на понівечену деревину…
Читати далі »
Любов Господня, мов небесний гай — У ньому стільки див нараз пізнаєш, Коли сягнеш за тайни виднокрай, Аби збагнути: меж Любов не знає…
Читати далі »
Коли перший промінь тонесеньким пальчиком торкнувся темної криги неба, він зовсім не був певний, що весь оцей задубілий огром так хутко розтане…
Читати далі »
Засурмлять електрички в Києві золотоглавім, витрушуючи на всі боки геніїв нових, а я собі стану на вершечку хисткого полум’я любові твоєї, Біла Церкво моя…
Читати далі »