Добро не квапиться.
Поспіх — ворог…
А дорога?
Невже лиш — посміх обрію?
Якби ж то! Куди б тоді поділися обри?1
…Навіть найменша, єдина крапелька вологи,
долаючи шлях од чорнющої глибкості
до яснезної високості,
мусить поділити себе кожній брунці —
віддатися дереву до останку.
Ви скажете: вона не знає спокус…
Облиште!
Чому ж тоді найкращі з-поміж нас
повторюють шлях цієї крапелинки,
прагнучи віддати народові, людству
кожну молекули правди про світ?!
Не квапся, чоловіче, ряст топтати вічно,
бо й добро твоє, сам бачиш, —
уже стільки літ —
не квапиться.