Цей вечір нудить самотою,
хоч самота його — моя,
бо стежечкою золотою
цвіте на нім твоє ім’я.

Ступити б, підійти до тебе
з тим ніжним квітом на вустах…
Та серце, в сумнівах отерпле,
слівцю не скориться спроста.

Воно ж, нагідко, пам’ятає
твій сміх, що крісом затужив, —
сліпучий, гострий, незатаєний,
такий принадний і… чужий.

А слів холодних та безжальних
душа соромиться, німа…
Нема мене в твоїх бажаннях,
то й голосу в душі нема.