Питаєш сам себе не раз, не два
за те життя, що випало, нівроку:
В чім сенс душі? Щоб мав куди плювать?!
Душа ж — мов пам’ять.
Не дається оку…
І десь на дні, у чистім сповитку
вона тамує слово нелукаве,
щоб не віддать його
на мовоньку плитку
не день, не два,
а — довгими роками…
Не говори про душу!
Хай вона сама пребуде у твоєму слові
глибока і тяжка,
мов таїна,
яку, щоб виказать,
потрібно мати Совість.