Серед літа
на Медового Спаса,
кінь мій пасся; гей та пасся!
А що гривою трусне —
вітер світом шелесне,
а що ступить копитом —
б’ють громи, реве потоп,
а лиш карий заірже —
тнеться день мечем пожеж.
Еге ж.
Оце кінь!
Хіба що подумки навздогін.
То з тої втіхи
(лиш задля сміху)
тримав я коня небаченого
некульбаченого.
Так він і пасся на Медового Спаса
просто посеред віку…
Аж послав мені світ каліку —
божого чоловіка.
Причепився старий, мов кліщ:
– Дай поїздити! —
Чи забий його, чи повіш —
дай поїздити!
– І куди тобі, небораче,
кінь цей, знаеш, як скаче?
– Дай поїздити!
– Ну й бери — хоч згори!
Діп’явся убогий карої гриви —
Лиш зітхнуло небо над ним.
Авжеж.
Щез!
І охота було тобі, старче,
пробувати, де гаряче?
Серед віку, на Медового Спаса,
хай би собі карий пасся…

“Ой дай тобі, чоловіче, та Боже здоров’я,
що хоч раз пошанував-ісь чуже безголов’я”.