Дмитрові

У хрипах товчків і бродвеїв,
що душу на дрантячко рвуть,
я — навстіж одчинені двері
у Вашу нездійснену суть.
Тут майже так само, достоту,
лиш люди чекають од Вас,
як працю — то щиру турботу,
як слово — то й думку про час.
І кожна прогаяна днина
пече Вам сумління живе,
мов неньчина кривда за сина,
котрий не по-людськи живе.
Ми втопимось в ситих хоралах,
якщо піддамося брехні!
Я — навстіж розчахнена брама,
де кожен із вас — на коні.