Коли мені показують негатив
твого обличчя,
я впізнаю на ньому річні кільця своєї долі
і знову рвуся з лабіринту буднів —
до Тебе, Сонце,
до Тебе, натхнення моє нещадиме.

Можу присягнути життям,
що кожного разу Ти маєш інший колір, запах,
кожного разу — інший голос
і навіть тепло — інше…
І скільки б разів не намагався
в рослинному свому прагненні
сягнути
пекельної Твоєї таїни —
на пам’ять мав лиш річні кільця долонь, —
хто тільки не ворожив по них, —
навіть уві сні вони вимацують овид:
як Ти? де Ти? хто Ти
цього разу?
Скільки б не чаклувала робота
над постійністю наших долонь,
ми рослинними їхними кільцями прагнемо
злитися, злютуватися з уявним колом овиду,
злитися, поєднатися, але не єдино — злом…
Злитися — осягнути себе
живою брунькою світла.