Поміж прірвою забуття
і скалою мовчання
так зоряно щебечеться тобі, пташко,
хоча крильцям і важко…
А коли я був чорною скелею,
закинутою Богом у праліс дикий,
ти не барилася — звила гніздечко світла
у вирві, де нині серце.
Щоранку наші співучі нащадки
злітали все вище, вище і вище…
Звідтоді я сливе щоночі вчуся —
мучуся, мечуся, репаю крем’яхами
і тяжко збираю себе роками
заново —
аби ти знову вцілила дзьобком
у ту ж травинку розквітлу,
де нині серце.
Вона йому тремтіла, як сльоза, і так прозоро заглядала в очі! Він ніби їй нічого не сказав, але ж насправді плакав серед ночі…
Читати далі »
…Так само, як ви не одвернетесь байдуже од скривдженої долею людини, так і я не можу спокійно дивитись на понівечену деревину…
Читати далі »
Любов Господня, мов небесний гай — У ньому стільки див нараз пізнаєш, Коли сягнеш за тайни виднокрай, Аби збагнути: меж Любов не знає…
Читати далі »
Коли перший промінь тонесеньким пальчиком торкнувся темної криги неба, він зовсім не був певний, що весь оцей задубілий огром так хутко розтане…
Читати далі »
Засурмлять електрички в Києві золотоглавім, витрушуючи на всі боки геніїв нових, а я собі стану на вершечку хисткого полум’я любові твоєї, Біла Церкво моя…
Читати далі »