…Сиве каміння. Жовта рілля.
Й перекотиполя вирласте — котить!
Та ще й регоче
червонорото:
А де ж це, дорого, твої ворота?!
Лиш нема нє воріт, ні доріг…
Тільки білий моріг та чорний поріг,
немов перший гріх
у недорід.
І древній мій рід, і пристріт
останніх сиріт.
І ми
у дике поле — перекотиполем
з порожніми торбами…
Та є ще десь хата й криниця.
Дуб. А на дубі — Земля.
І чорний лелека у вічі мені поціля
крекотом палючо-спекотним
потаймиру сухотним.
А блакитне лелеченя —
не дає, затуля!
Жовтим дзьобком зорі з моїх віч
визбирує,
щирими крильцями обіймає…
А що з того має?!
Жовте каміння. Сива рілля.
Ідилія!
…По ниточці з миру —
Земля.