Миколі Литвину

Коли слово б’ється у серці,
мов пташка у клітці,
прагнучи злетіти,
коли серце рветься слідом за ним,
неспроможне защебетати
соловейком,
Ілона Славікова плаче.
Плаче, як дитина, що загубила неню,
плаче, як українська пісня,
заблукла у велелюдді Праги.
Навіть якби мені стачило сили
спити ті сльози —
не кажу: погамувати,
бо то надто банально для смертного, —
світ не стане кращим, Ілонко.
Хіба що біднішим.
На пісню.

Хіба що серце твоє, соловейку,
всміхнеться мені
нишком.
(І то лиш на мить!)
А слово?
Його вже не стане між нами…
Невже
полетить?!