Будь милосерднішим,
будь справжнім, чоловіче,
якщо вже вік довірився тобі,
бо стільки ти потрощив
і понівечив,
і стільки порозхитував орбіт
щонайсвятіших соняшних субстанцій,
що й долічитися не зможеш. Позаяк
тебе давно уже розбили пранці
й не чоловік ти нині, а будяк,
сміття минуще
у саду космічнім,
бур’ян,
що цвіт свій у собі з’їда…
І як тобі залишити
ще й вічність,
то Всесвіт жде невимовна біда.
Отож — зотлій.
Стань чим і був ти — прахом.
Аби лишень через мільярди літ
защебетать на цій планеті птахом,
закоханим у безборонний світ.
Адже ніхто, крім тебе, не розорить
твоє гніздо,
не вигубить пташат.
Заради інкубаторних історій
ніхто їх не припише
до лошат…
Отож поквапся, мій безкрилий брате,
збагнути, що ти втратиш назавжди,
якщо захочеш знову вибирати —
чи милосердя шлях, а чи вражди.