1
Щоб убити ідею — стріляють у слово.
Цілять у віру, людяність, Україну,
намагаючись влучити у майбутнє.
Одвічні скоростріли кабінетних лідерів
цілять у параграфи, щоб загладити нації.
Скажені, озлобою зрячі кулі
петляють орбітами доль,
аби випалить з наших душ червонокрівці братерства.

Та що тобі до Завтра
ти, вчорашня криго?
Що тобі до майбутнього
ти, жорстокосте забуття?

Прострелене слово не пада,
мов птах, на льоту,
прострелене слово ячить,
мов осіннє листя,
вкриваючи душі жагучою хвилею пам’яті.

Слова розстріляні кровоточать крізь час:
прадіднім іменем,
батьковою долею.

2
Що залишилося від батька,
який серцем прикрив моїх півроку
такого близького 42-го далеко від рідного дому?

Де та дрібка праху його,
що нею можна було б пересвітити світ
єдиним і чистим, як удовина сльоза,
бажанням миру?

За щурячого обшуку горобиної ночі
забрано навіть його щоденники…

Та не мож було відібрати Батьківщину
в тих, хто любить її
і за батька.

Мабуть, саме тому й плакала моя курсова
з українського слововживання?!

Схиляюся перед могилою,
що зветься в народі братською,
пойняту криком полум’я правічного маку, —

зроби мене, Пам’яте,
дужчим, аніж війна.

3
Коли землю — навіть лиш ту, що тепла ще
від ступні дитини,
зненацька спіткає смердюча задуха злоби,
знайте: поряд — навіть якщо це на далекому континенті —
впала від хижого залпу Любов.
А коли деревам, птахам і зорям доведеться відспівати її, —
навіть якщо Вона лишень слово,
вперше написане на піску,
Земля зречеться надсадного дихання плуга,
трава забуде натхненний танок наших ніг,
а син уже ніколи не згадає Слова,
покладеного на музику Любові.
Хіба лиш море ще пам’ятатиме сивий пісок на губах припливу.
Жменя його — то тінь заповідного слова,
написаного на піску.