(З М. Кофти)

Стільки літ, кохана, ми разом, одначе
ще не все в стосунках наших так, як треба,
бо щодня над нами чорний ворон кряче,
що не дороста любов така до неба.
Але ж я живу лишень в Тобі й Тобою!
І не хочу іншу. Ти мені — єдина.
Шкодить серцю й слову, спійманим добою,
Недокрів’я, збайдужіння та рутина.
Це нормально, що Тобі потрібен спокій,
а на весну, то й обійстя жде обнови…
Але все ж бувають різні пори року,
а життя, немов тапчан, не настановиш.
Та як небо наше знагла спохмурніє
погляд Твій мене, в це вірю, не покине:
хоч і дурень, але все ж цей хлопець сміє
щось хотіти ще й спізнати, хоч і гине…
Все що скажеш, мила, — суща гірка правда, —
я до денця вип’ю навіть найгіркішу, –
Бо, як душі нам поділить ница зрада,
вже нічим себе я, рідна, не потішу.
Мов до мене! Хай почую врешті слово,
що чи спалить, чи врятує від розпуки.
Маю ж право, щоб у власнім домі знову
більше мої очі значили, ніж руки.
Знаю, мила, віра наша — нескорима,
хоч життя складається й не вельми чинно…
Гріх буде розбігтись, грюкнувши дверима,
моя люба, найпрекрасніша Вітчизно.