Очікую на старість, мов на правду
про післявчора і прийдешній день.
Рятуюся від неї, мов од зради,
що осьдечки — за кожним рогом — жде! —
не втечею у “громадське дозвілля”
і не гнузданням норовких лошиць.
Я нею мучуся, мов данський принц похміллям,
що цідиться із Йоркових очниць…
О мужносте! Пощо ти так запізно
навідуєш неспідлені серця?!
Чом волі нашої золочене залізо
доржавлює уже в устах мерця?
Не смійте, люди, тицяти у старість,
немов би у старця, чий час прийшов…
Із латаної торби тиха радість
не дріб’язком впаде до підошов.
Ця тиха радість — особлива мудрість,
котрій чужі добробут і чини,
та без якої, вибачайте, дурість —
усе життя. З невинної вини!
Коли, зненацька, зношується тіло,
в нім визріває мудрості снага,
що звичне слово робить гідним ділом,
і не доступна заздрості боргам.
Як знакомито скінчена робота,
котрій утома тільки за вінця,
тілесна старість — це свята субота,
що наближа до промислу Вітця.