Об груддя спотикаюсь,
хустинки зарюмсані бгаю
і ікаю крізь сльози:
Вернися, утрачений раю!

Тьмава пам’ять в крові,
як рибина під вечір, шугає
і гірчить, і благає:
Вернися, утрачений раю!

Закусивши косу,
на постелю тверду лягаю
і сичу, наче вітер:
Вернися, утрачений раю!

Так дитя за непослух
за ворота батьки виставляють,
і дитина аж терпне:
— Вернися, утрачений раю!

Все тут мертве, бліде,
все тут сіре, а я ж пам’ятаю
неземну твою радість.
Вернися, утрачений раю!

Тільки птахів малинових,
тільки відсвітів дивних зграю.