Сашкові

Навіть наш такий юний вік
часто-густо не годен встояти
супроти старезних, бородатих істин.
Це ще добре, коли їх, до прикладу, тільки сто.
Якщо ж їх тьма — не він,
а вони його можуть… із’їсти.
Ми так тішимось першим листям!
Жадібно розтираємо його пальцями, вдихаючи спогади,
а може, й здогоди
про те, що трапилося колись
(певна річ, тільки з нами).
Знаємо. Дбаємо. Маємо. Навіть тоді, коли шальки терезів
(авжеж, на тверезо)
переважують нам у пригорщі замість малахіту літа —
щире золото осені.
Звичайно, не цими куцими сентиментами —
досить інтересними моментами
повняться наші діла насущні та плани грядущі.
Знаємо: землетруси, цунамі,
град і вчорашній програш “Динамо” —
стихійні (хі-хі) лиха.
Дбаємо, щоб жодна стихія не ставала на перешкоді.
Маємо все, що захочемо.
Навіть і тих журавлів (ні-ні, вже не хі-хі. Регочемо!),
котрі довший час були чомусь лиш у небі.
Чого ж тобі ще, братику, треба?!
…Син сьогодні — уперше! — винайшов коло.
І я згадав аркана в Осмолоді, під зливою.
Невже тому, що ми — рідні?