В залізному віці правда була розіп’ята.
Устав син на батька. Ошкірився брат на брата.
Останній богині покинути нас довелося:
На небо пішла, утираючи сльози волоссям.

Богине Астреє, донько ясної Феміди,
Горять, наче тавра, на нас твої виразні міти.
Та неба не бачити нам, бо і грішні, і тлінні…
Ми, діво Астреє, твої слабосилі тіні,

Нам так дошкуляють неправди затруєні жала,
І любі нам айстри — слідочки, що ти полишала.
А ще — ідеали нам голови й душі морочать.
Ми теж утираєм волоссям заплакані очі.

…А поруч — телята, козли, рибки, леви із почтом,
Меліоратори /чи водолиї — як хочте/,
У бряцанні зброї, у лжекорон мерехтінні —
Ми всі лиш великих богів недостойні тіні.