Ригорові Барадуліну
Столом і колискою відгородився поет
од зет-опромінення
родинним щастям;
за спиною —
книжкова шафа,
під рукою — все те ж стило,
що було й одгуло,
що до нас у село не вертало,
хоч ніколи й не заважало.
Хтось — не я — напише:
“Весь націлений у майбутнє,
прозрівав любомудр вередливу долю народу…”
…Кохання ніколи не поглинало мене цілком.
І часом — у скруті! — видаюся собі
маленькою шкарлупкою в океані життя,
котра прагне скласти уявлення
про хату, колиску і слово.
Вона йому тремтіла, як сльоза, і так прозоро заглядала в очі! Він ніби їй нічого не сказав, але ж насправді плакав серед ночі…
Читати далі »
…Так само, як ви не одвернетесь байдуже од скривдженої долею людини, так і я не можу спокійно дивитись на понівечену деревину…
Читати далі »
Любов Господня, мов небесний гай — У ньому стільки див нараз пізнаєш, Коли сягнеш за тайни виднокрай, Аби збагнути: меж Любов не знає…
Читати далі »
Коли перший промінь тонесеньким пальчиком торкнувся темної криги неба, він зовсім не був певний, що весь оцей задубілий огром так хутко розтане…
Читати далі »
Засурмлять електрички в Києві золотоглавім, витрушуючи на всі боки геніїв нових, а я собі стану на вершечку хисткого полум’я любові твоєї, Біла Церкво моя…
Читати далі »