"…і перейшов убрід через Явоку…
а той чоловік змагався з ним аж до світу…
І назвав Яків оте місце ім’ям Пануель,
мовлячи: “Я бачив Бога лице в лице…"

(з Книги Буття, 32)

1. ОПІР, ЯКИЙ ВЧИНЯЄ СЛОВУ МИСЛЬ

Часом буває, що в плині розмови доходимо суті
правд,
для котрих бракує нам слів, а також жестів і знаків,
бо відчуваємо безпомильно: жодне слово, жест ані знак
не створять цілості образу —
в котрий слід увійти самотою, щоб змагатись отак,
мов Яків.
Та не тільки змагання з образом, який маєм окреслити
в мислях, —
з подібності мнозтва речей, що й складають внутрішній
світ людини,
вчинкам нашим хіба ж дано відбити, та ще й аж до дна
відбити
ті щонайглибші правди, які обмірковуємо щоднини?

2. ДАВНЯ РОЗМОВА, З ЯКОЇ ДЕЩИЦЮ
ПРИЗАБУТИХ ЗАУВАГ ВИЛУЧАЮ

Облишмо усе те в людині —
лиш облишити все не найлегше:
коли погляд її заступить предивний, глибокий світ,
а під пальцями кволого пульсу дрижання ледь чутно,
чи все оце вкупі якнайреальніше тобі не засвідчить,
що в її ході намореній вулиці
чергуються надто хутко?

Але ж є в тих блуканнях свій власний ритм,
що й розрає, і з найглибшої кризи вертає,
хоч напів людину відслонює, а напів у мороці залишає
— не переч, мовляв, одсуває її, ніби лінія горизонту
від власної величі тіснявою буднів закрита.
Той ритм все у ній обіймає, мовби найширший
контур,
і не зможеш його відібрати. Занадто вже в ній сидить.
Розмова наша триває серед усе більших терпінь.
Як скажеш, що за терпінням
грядуть кардинальні зміни,
що врешті людина вирине з шурфу найтяжчих
своїх борінь —
о, як же багато маєш рації, як же на диво багато! —
та все ж, гадаю, від браку “погляду” найдужче потерпає
людина.

3. ОПІР, ЯКИЙ ВЧИНЯЄ МИСЛІ ВИСЛІВ

Щойно підводить погляд — продираєшся
крізь ознаки
того, що в глибині тяжіє,
що, мов овоч, у слові зріє.
А раптом це той тягар, який відчув знагла Яків,
коли стомлені зорі, мов очі овець, упали у нім
без надії?

II

ЯКІВ

Яків ішов повільно, знаючи силу стрижня
і oстриг своїх овець, котрих вів із дальніх доріг.
Та марне шукав над річкою місце, бодай неближнє,
щоби провести отару на інший берег убрід.

А Яків був пастухом, який серед сили земної
не почувався чужим. Просто у ній собі зрів,
і гори німого знання росли в нім
цілком стихійно,
та й думи, було, переймали, хоч бракувало слів.

Аж раптом, як ніч безкрая неквапом згасила очі
вівцям, а потім верблюдам, дітям, дружинам —
поспіль,
Яків з масивом знання залишився зовсім самотній,
хоч знав: хтось його пригортає і він не рушить звідсіль.

І хтось — той самий — так само до денця
відкрив його душу,
так само, а все ж інакше,
ніж вівці, дитина чи дах,
однак саме їх не стлумив, не збив, а лиш пригортав
усе дужче,
так, що всі з Ним у тремті злились, ледь гамуючи
внутрішній страх.

І Яків тремтів у Нім також, бо ніколи ще сутність
не тисла,
не розкривалась йому так знагла,
тож і присів під її тягарем — допоміг, власне, мислям
не дременуть стрімголов, а просто знайти рівновагу.

III

1. ПРОСТІР ПОТРІБЕН КРАПЛІ ДОЩУ ВЕСНЯНОГО

Затримай на мить свій погляд на краплях
травневої зливи:
це ж у них відроджують блиск ясні гори зеленого
листя
так, що кожне тяжіє у краплі, щоб окреслені
межі розлити —
і, хоч очі виповнює подив,
не можеш, справді не можеш до дна
свою думку відкрити.
Мабуть, що втішатимеш бідну, ніби спросонну
дитину:
не цурайся, рідненька, блиску речей, залишся
у здивуванні!
Даремні слова! Чи не знаєш? Це ж нею ти, власне,
існуєш
у світлі речей так глибоко,
що мусиш для них щораз глибшого простору —
в собі — шукати.

2. ПОМИЛКА

Чи можна позбавити думку рівного, тихого дна?
— Можу схилити вулиці на один із проїжджих боків,
добачити в поглядах юнок і хлопців ідучих прихований блуд,
бо, як пролітають авт колони,
то хіба лиш в їхніх шибах сховається натяк на безмір.

А вони кажуть:
— Наші думки нерозривні з речей яснотою,
і вони залишаться вірні силі звичайних предметів,
а якщо з них жодна не відкрилася нам і досі,
це означає, що наша мисль триває в своєму леті!

3. СПРАВЖНІЙ ТЯГАР

Слова ці нас потрясають. Бо мислі конечність
засвідчує лиш вичерпність її в речах,
згасання,
мов зору,
що яснотою своєю насичує сутність
і перетворює —
хоч не звільнить ніколи від судоми часу людського.

Коли ж вона всім своїм тягарем на мене посуне
і рухне,
то зразу наповниться мислю, опавши
на дно людини,
по котрім ступаю рідко, якого, властиво, й не маю,
хоч знаю,
що більше вже розвалитись не зможу,
бо погляд і Річ вкупі творять
відоме провалля.

Мовлю про це вельми рідко, та завше маю на оці
і справжній тягар світу, і власну свою
глибокість.

IV. ДЛЯ СУПУТНИКІВ

1.
Хто розшукує місце, де боронився
Яків,
не мусить іти в Аравію,шукати ріку
на мапах,
бо знайде їх поряд — задосить прикмет.
Раджу лиш: у перспективі мислі
хай світло речей триває,
все доцільніш нею пов’язане в щораз простіший
сюжет.
Образ тоді не маліє — тяжіє. І мусиш бути готовий
образ цей в собі підняти, аж сам
перейдеш у зміст,
якому сприяють самотність і тиша;
самотність можлива в людині,
можлива тому, що смерть не відірве від неї нікого.

2.
Якщо наші дні виповнюють надто звичайні вчинки,
в котрих завше спонука чину
затуляє високий жест,
то все ж певністю маємо жити, що з’являється жест
на часинку,
а в наших учинках залишиться те,
що насправді живе.