Я, нене, здужаю, нівроку…
Снага у грудях, мов огонь,
що зробить сильним кволого, либонь,
і зрячим невидюще око.

Я, нене, здужаю, нівроку…
Коли ж торкнеться іній скронь
й зневіри тля розірве міць долонь,
і кріса впущу ненароком, —

всміхнись мені. Нехай побачу,
що ти жива, що ти не плачеш,
що віриш: треба йти вперед.

Що знаєш: син твій — не хробаччя
і честь до льоху не запре…
Піде — за тебе. І за тебе — вмре.