“Чому так багато у тебе про слово?..”

— питає товариш.

Але ж, як рука неуявна без пальців
(на щастя, уява обмежена довершеністю, а не каліцтвом),
так яблуня немислима без пагілля крони
(хіба зацвіте самотою стовбур),
так Україна неможлива без Полісся, Поділля,
рясного Карпатського краю, Таврії і Слобожанщини
(світ пізнає себе в джерельних її глибинах),
так мова моя
неможлива без рідних, як материні очі, слів.
Скажеш: морва (відома усім шовковиця) —
й пірнаю в солодкі тумани дитинства.
Вигукнеш: козарі — й такого грибного місця,
як під Сокільцем,
не вздрієш на всьому Поділлі.
Мовиш: малай — і кукурудзяний підпалок
(великий пахучий корж) осяє мене, мов сонце.
Згадаєш: подра — і на ціле життя наблизишся
до зоряного неба, що тече крізь благеньку стріху
пахом першого сінокосу.
Прислухайсь: у конарах яблунь
справляють живлющий бенкет чесні мої солов’ї,
у конарах України співає світові Солов’яненко,
у конарах мови
бджолить незабуте слово.