Колись мене збагне
хіба сліпий слимак,
ненаписані вірші перетравлюючи
на тій вербі,
де рясно вродили груші.
По лезі променю вічної зорі Твоєї
переповзатиме він у пам’ять
осик і дубів, і лип.
Аби за надцять парсеків
од коханого погляду
блакитної моєї долі
почути
таке жайворине:
“Равлику-павлику,
вистав ріжки…”
Щоб обпекло жариною:
навіть і т а м
знатимуть,
що ти мені їх наставила!
Зорям, ясно, смішки…
А мені ж верстати слово
до всього, що не збулося,
пішки…
Хоча, якби не ловив гав,
можна було
й підвезтися трішки.
…А все — через оті слимачі
витрішки!