Рвана біляста рана — попри самісінький стовбур —
і коріння, мов жили з рани…
Ні, обійшлося без крові.
Просто екскаватор узяв кількасотлітнього ясена
та й на таран.
Хіба край вам було — питаю — отак по живому? —
питаю,
Таж хоч півметра — питаю — можна було? — питаю.
Аби по-людськи, як мама вчили…
– А коли одміряно? Що я можу зробити?
Мені не шкода, я й пару метрів одступлю.
Ви он виконроба спитайте!
А мене то краще й не займайте…
– Я не чіпаю вас, товаришу Палієнко, я тільки кажу,
що коли б виконроб не долічив якогось викопаного
вами метра,
то ви б йому нагадали — ге ж нагадали б?
А от ясен для вас — так, притичина…
Ще добре, що ківш не зламали.
А цей ясен, може, вашого пращура Палія Семена голубив,
а про цього ясена, може, ваш онук пісню складе!
– Та хіба я що? Та я он і сусіда напоумлював,
коли він парканище до явора пришпандьорив.
А він мені — дай кіло почеревини на закуску,
тоді я з тобою говоритиму…
Та ви не переживайте! Ясен оклигає.
Скільки ж тут я того коріння врубав?!

А хіба я переживав?
Я ж себе лиш пережовував,
бо й сам нікого не взяв за петельки,
коли теплотраса сквер міський розпанахала:
найоптимальніший варіант — жодної будівлі
не зачепили.
Отож-бо й воно — не зачепили!
А що священні останки Козака Мамариги
разом із жертвами революції 1905-го
з майдану Волі на меморіал перепоховали —
збоку собі, як “галочку” примостили,
що череп’я давньоруське (строки не дозволили
археологів попередити),
і без того потовчене, потовкли,
що птахів і кажанів з міста прогнали —
дупла ж бо тільки в старих деревах, —
то це так, абищиця?!

По власній історії перекотимо, потолочимося,
і — гайда вперед, усе далі й далі…
А потім ремствуємо,
що діти ростуть жорстокими і байдужими.
Зате — спритними й дужими!
(Казочками їх не годуй —
дай тільки силу свою відчути).

…Ми стільки тисячоліть
училися відваги й мужності у звірів…
Чого ж навчиш мене ти, ясене?!