І знову вогневіють грона спілі
під віялом темно-зелених шат.
А дні летять. І в їхній заметілі,
як у летючім табуні лошат,
немає місця ні числу, ні мислі,
лиш грона горобин, важкі, обвислі,
засвідчують: це серпень на поріг.
Він знов тебе в сум’ятті підстеріг.
Хронічний гомін. Кронос, Кронос кришить
віки на січку. Все судилось вижать,
але поволі, зі смаком, не враз.
Та й знову вогневіють грона спілі.
І тихе сонце на розкритім тілі.
І прив’ядання найсолодший час.
Літо відчувається на дотик. Літо, наче трави, розгортай. Персика дві вогкі половинки Зрошують суху твою гортань…
Читати далі »
Коли йдеш по житті, як долаєш ворожі редути, і нема таких крапель, щоб зужити й про все забути…
Читати далі »
Бабине літо — тінь літа, тінь. Ти йдеш, легка, і шапка волосся жовтого — тінь літа, тінь. Вуста, як і навесні, гарні і смутні…
Читати далі »
Грузьке болото вхопило ноги, тягар важкий. І денно, й нощно, і до знемоги, хоч вовком вий…
Читати далі »
Короткі дні, а ночі такі вовчі, такі тхорячі і такі нудні, вони ще листопадні, підготовчі…
Читати далі »