Петрові Перебийносу, головреду “Літературної
України” початку 80-х

У громовім нуртовищі епохи,
що й пісню перемелює на крик,
ми слово запресуємо в опоки
вулканних серць, притихлих до пори.

Лиш у вогні перетривати слову
цей грозопад, що серця не діткне, —
лиш у борні воно спроможне знову
озвучитись ясним, солоним днем.

Гряде повстання слова!
В многотрудді —
ширянням духу над крихкі громи —
стають на крила гуртоправи буднів,
аби їх безрух знов не притомив.

…Співа крило блакитним діалектом
і сходить хлібом
дума молода!
Ми гуртоправим час зіркого серця клекотом,
аж грім епохи піря’м опада.