У тому гаю
ще лежить непритомна осінь,
і вітер все швидше і швидше
вгортає її
у кокон із листя
багряного, жовтого. чорного.
А хмари
уже не потовпляться в небі
і цідять дощі
в ріденький цідилок гілок.
Підштовхує час тебе в спину
на чорну стежину
із гаю того золотого,
неначе чужими ногами,
йдеш.
Стежина все вужча і вужча,
як вуж.
Уже чорна нитка над прірвою,
вже обривки нитки
над прірвою
якимсь дивом погойдуються
і не падають.
Балансуєш,
стрибаєш.
Чмокає внизу
холодними нутрощами
чорний грудень.
Нарешті під ногами —
надійна твердь.
Вертеп.
Спить у яслах Дитинка.