Душа сиділа, як сова, сумна,
усі вузли життя порозпускавши,
в спокусах угадавши сурогати,
убогу й кволу тінь небесних втіх,
сиділа аскетично і стоїчно
й меланхолійно ждала свого часу.
…Між іншим, знову — вкотре! —
йшла весна.
Хоча меча разящого у руки
Землі людина вклала, та зате
рум’янці, запахи і ніжність
дав їй Бог.
Красу квіток, лісів і свіжість вітру,
і тиху краплю тихого дощу,
і дивовижну здатність відродити,
залікувати, все почати знову —
дав їй Бог.
Хоч ран тяжких їй завдала людина, —
та на любов одвічну Бог прирік.
…На душу впала тінь любові тої,
і ожила душа, і розпустилась
безстрашно й буйно,мов квітуча віть.
…Не мстить, а пестить
Природа, самогубців, нас рукою,
що вже холоне.