Володимирові Забаштанському

…Стрімкі перехрестя — німого вогню ясновидці,
зачовгані пагорби неба, пекельна логічність асфальту,
ламкі голоси плакатів і мислі глибких книгозбірень…
Колеса і крила. Брами. Теле- й кіноекрани. Квіти
на підвіконні. Вітрила балконів…
Малеча. Інформаційна
хуртеча. Сердечні рани — ікони кінозірок,
іподром і… поні на припоні. Цирк.
Зуби реклама неонова щирить.
Черга в кав’ярню, черга в тир.
Не кожен спроможен черзі на рожен.
Іти чи не йти?
А ти?!
Я хотів би тільки глянути тобі, місто, проти ночі,
у вічні твої яскраво-холодні очі.
Глянути — аби перетривати злободенність неону,
глянути — аби відродитися зіницями немовляти.
І хай тоді торжествують вокзали затяті,
глянути — аби ти мені не змигнуло.
Хай супляться брови аеродромів —
Я почуватимусь вдома.
І не заворожать мене ні втома
найкращого в світі метро,
ні на диво манірний сержант Петрович,
ані сміх перелітної сирени, закоханої в поезію.
(Хоч той сміх — мов торба бліх, як танець на лезі).
І знову я буду жив-здоров.
Навіть якщо ворогам на радість уже не зможу
перебалакати радіо.
Головне ж бо, сам знаєш, аби ж и т и по правді.