(З Кароля Войтили)

Доростають зненацька з любові, а потім, так раптом дорослі,
тримаючися за руки, мандрують собі у юрмах —
(серця, мов спіймані птахи, профілі в сутінь вростають).
Знаю, що в цих серцях б’ється пульс людства усього.
Тримаючися за руки, над береглм сіли тихо…
Стовбур дерева й Земля в Місяці: чуттів недошептаних трійця.
Мла причаїлася обіч.
Над рікою серця виростають.
Чи завше так буде — питаю — як рушать зі свого місця?
А можна сказати й інакше: чаша світла, нахилена квітам,
пізнає в кожній з них якесь доти не знане дно.
Того, що в вас почалося, чи зможете не зіпсути,
чи завше спроможетесь відділяти
добро і зло?