Дідусь, ласкавий, немов лущаник,
любив над усе розмову —
щедрішого на слово світ не бачив.
Словом лікував
од наговору й алкоголю,
од песимізму й неврозів, —
з усіх усюд з’їздилися до нього люди.
Звичайний собі дідусь.
Мав трьох дітей
і шестеро онуків,
гай вишневий викохав —
сусіди вишнівкою не нахваляться,
з березою розмовляв —
погоду по ній угадував,
а дуба називав
батьком.
Казав: коли помру, покладіть мене при таткові.
Прийде час, і я стану жолудем.