Якийсь такий ти чудернацький,світе:
великий — звідси і мізерний — звідти,
то ніби сміх, прозорий, аж лункий,
то мовби гріх, чорнющий, аж цупкий.
Ось ти — невпинний, звинний, хуткоплинний,
а ось — підтинний, мов хіпак, похилений…
То ніби сад, розквітлий на світанні,
то мовби чад, аж сам в собі дурманієш.
І думка вже заскакує зненацька,
що, може, світе, зовсім ти не наський?
Хтось підмінив тебе? Підканцелярив?
А нам лишив… контактні окуляри.
Та цур їм! Пек!
Я їх не визнаю,
бо маю власні…
І на тім стою.