Було мені не кривдно і не тоскно,
лиш біль думки пожадливо поймав,
і серце тало, мовби крихта воску,
під променем пекельного: нема.

Ніхто не голосив у цій окрузі
за відчайдушним, загнаним конем.
Був чи не був?
До біса їх у лузі.
Та, зрештою, усі колись поснем.

Днів табуни
копитять час невтомно.
І скільки справ! І звершень! І легенд!
Як хтось упав, затамувавши стогін
у відчаї розчахнених легень..,
то ми його тихенько поховаем.
І нищечком сумної заспіваем.
І станемо мудрішими.

Мені, бігме, не кривдно і не тоскно,
лиш біль думки пожадливо пойма,
і тане серце, ніби крихта воску,
під променем нещадного:
нема.