Божічку знов весна
і запах мокрої стріхи одчиняє душу
із прадалини краплина пада з стріхи
то розтає мій смуток
аж на зорях чують
а на срібному ковадлі знов сльозу кує синиця
і переходять з двору у двір дівки понад тинами
неначе з пісні у пісню
й старі баби дають постояти коло їх самотини
і засвітитись тихо
Господи прости що боюся краси світів далеких
що більша за оцю
що так тяжко до неї тулюся
доточи мені ще днів тут
бо не набувся ще
не наробився